Поступово ми провели до її хати воду, а потім і газ. Далі облаштували всі зручності в будинку.
Моя мама завжди стоїть на боці мого вітчима. Одного дня я вже не можу терпіти це і вирішую покласти край усьому.
«Не чіпай мамині речі!» — суворо сказав чоловік
— Це одяг моєї мами, звідки у тебе думка його забрати? — пролунало від чоловіка, голос незнайомий, холодний.
— Викинемо, навіщо нам це барахло, Славо? Половина шафи забита цими речами, мені потрібно місце для ковдр і подушок, у нас же повний безлад, — відповіла Ольга, збираючи скромні светри, спідниці й сукні покійної свекрухи Валентини Іванівни, яка завжди тримала все охайно і навчила цього сина. А от в Ольгиній шафі — як після бурі: знайти потрібну кофту щоранку — як квест, а випрасувані речі потім усе одно виглядають так, наче їх пожувала корова.
Минуло лише три тижні з того дня, як Слава попрощався з мамою. Валентині Іванівні потрібне було лікування й спокій — але хвороба стрімко забирала її сили. В останній місяць Слава забрав маму до себе. І зараз, повернувшись додому, побачив її речі просто посеред коридору, скинені як непотріб, і занімів. Невже ось так просто? Викинули — і забули?..
— Не смій чіпати ці речі! — крізь зуби прошипів Слава, кров пульсувала у скронях.
— Нам не потрібен цей мотлох, — обурилась Ольга, — Ти що, музей вдома хочеш? Мами вже нема. Краще б ти про неї дбав частіше, поки жива була!
Слава втратив рівновагу від цих слів.
— Йди, поки не накоїв біди, — проказав він тремтячим голосом.
Не знімаючи взуття, Слава відкрив шафу, дістав одну з картатих сумок, акуратно розклав речі Валентини Іванівни. Йому допомагав маленький син, навіть поклав у сумку свій іграшковий трактор. Після цього Слава взяв ключ і заховав у кишеню.
— Тату, ти куди? — спитав малюк.
— Я швидко, біжи до мами, — сумно всміхнувся Слава.
Ольга занепокоїлась: — Ти їдеш? А вечеря?
— Мені вже вистачило твого ставлення до мами, — відповів він і, не озираючись, вийшов із дому.
На машині Слава вирушив за місто, в рідне село, до материного дому. Дорогою згадував мамині слова, доброту й домашній затишок, який вона створювала… А зараз — лише тиша старої хати, мамині домашні капці й одяг, акуратно складений у шафі.
Уранці, розкладаючи речі матері, він мовби повертав у дім її присутність, відчував тепло рідної маминої усмішки. Потому зібрав букет нарцисів, тюльпанів, ландышів — і поніс на цвинтар до рідних. Згадав, як мама кликала його голосно на весь двір: «Славо-о-о! Їсти!». Як соромно було тоді, а зараз віддав би все, щоб знову почути рідний голос.
— Мамо, вибач, що не встиг… Дякую тобі за все: за любов, тепло, доброту, — шепотів він, стоячи на могилці.
— Сергію, бережи свою маму — вона в тебе одна, — порадив знайомому односельцю.
Бо навіть коли здається, що час усе лікує, мамина любов, турбота й речі для нас — цінніша пам’ять, ніж простір у шафі для ще однієї ковдри. Не смій чіпати мамині речі, тихо, але з крицею в голосі, сказав чоловік. Це вбрання мами, почувся дивно
Заміж за пораненого. Драматична історія Спасибі всім вам за підтримку, за вподобайки, ваші щирі відгуки
Це ваш обовязок сплатити за мене, бо мій батько теж так робив. Я маю на це повне право! Зоряна вирішила
«Довелося поставити окремий холодильник», каже Надія. Її голос тремтить. «Це ж абсурд! Але іншого виходу немає.
Ти – старший брат, тож повинен допомогти своїй молодшій сестрі. У тебе дві квартири, віддай одну своїй сестрі!
Недавно ми святкували день народження моєї золовки. Аліна ніколи не мала до мене теплих почуттів, і я відповідала тим же. На свято зібралася вся наша рідня: від бабусі й дідусів до самої іменинниці. Кожен прагнув привітати мого чоловіка з днем народження сестри й водночас захоплювався його щедрістю.
Ми з чоловіком приймали привітання й не могли зрозуміти, чому така увага. Наш подарунок — конверт із п’ятьма тисячами гривень — був, як на таке свято, гідним, але аж надто щедрим його точно не назвеш. Все з’ясувалось, коли свекруха почала вітати дочку.
– Марку, у твоєї сестри сьогодні день народження. Вона досі сама й не має пари, тож як старший брат ти повинен дбати про неї й гарантувати безпеку. Тепер ти маєш дві квартири, одну з них віддай Алінці.
Всі зааплодували, а я ледве не впала зі стільця — такої нахабності не очікувала. Але все тільки починалося.
– Братик, віддай мені квартиру у новій багатоповерхівці! Коли я зможу переїхати? – вирішила розставити всі крапки над “і”.
В нас із чоловіком дійсно дві квартири. Одну я отримала у спадок від бабусі, ми зробили косметичний ремонт і здаємо її. Гроші з оренди йдуть на сплату іпотеки за квартиру в новобудові, де ми й живемо. У чоловіка немає прав на мою спадкову квартиру — я планувала залишити її нашій дитині, і про золовку мова не йде.
– Забудь про це, квартира, яку здаємо, моя, а в іншій, про яку ти мрієш, ми живемо самі.
– Ой дитинко, ти помиляєшся, бо ти — дружина мого сина, а отже все ваше майно спільне й має ним розпоряджатися твій чоловік.
– Можете допомагати сестрі, як бажаєте, але без моєї власності! – Марку, скажи свою думку.
– Кохана, ми заробимо більше й купимо ще одну квартиру, а цю подаруємо Аліні, адже в неї сьогодні день народження.
– Ти серйозно? – здивувалася я. – Якщо з’явиться нагальна потреба, можеш віддати сестрі частку нашої спільної квартири — але лише після того, як подаси на розлучення!
– Тобі не соромно так казати чоловікові? Хочеш розлучення — отримаєш! Сину, гадаю, тобі слід збирати речі й повертатися до матері, а ти — підла й жадібна! – сказала мені свекруха.
Після цих слів я залишила цей божевільний дім — не хотіла бути серед тих, хто вважає, що має право розпоряджатися моєю власністю. 11 червня Сьогодні знову згадую день народження моєї зовсім не улюбленої сестри чоловіка Ксенії.
Втихомирити чоловіка. Оповідь Дуже вдячна всім за підтримку, за добрі слова, теплі коментарі й вподобайки
Мама мого хлопця принизила мене перед усіма, не знаючи, що я була його дівчиною. Марко і я познайомилися
8 червня 2024, Київ Сьогодні хочу розповісти про вечір, який змусив мене задуматися над гостинністю українців
